Uncategorized

Хронологія знайомств Лиман Україна

Бойка насправді без перебільшення може бути названа одним із лідерів у вивченні історії Півдня.

Реєстр програми Інноваційний культурний продукт

Сергій Плохій щодо цього висловився так: «Чи можна уявити історію Степової України через покоління, два чи три від сьогодні, яка б не брала до уваги чи навіть не базувалася б на працях Анатолія Бойка та його учнів? Мені важко уявити таку історію і таких істориків, де б вони не жили, і які б теми вони не піднімали» [ Плохій С. Те, що 27 грудня р. Анатолій Васильович Бойко пішов із життя, без перебільшення стало тяжкою втратою не тільки для всіх тих, хто мав щастя належати до сформованої професором наукової школи, але й для історичної науки в цілому.

Утім, хочеться вірити, що смерть Учителя, ставши суворим випробуванням для його учнів, разом з тим, знаменуватиме новий, але далеко не останній етап у розвитку наукової школи професора А. Бойка, а отже, і в реалізації її стратегічного завдання консолідувати дослідників історії Південної України. Важливим кроком у напрямку реалізації того, до чого прагнув А.

Бойко в контексті згуртування дослідників історії регіону, стала робота з підготовки та публікації біобібліографічного видання «Наукова школа професора А. Бойка: персоналії та доробок», що побачило світ у грудні р. Важливо, що в самому тексті «Від упорядників» цієї книги було сформульовано подальші плани щодо втілення в життя мрії А. Бойка про консолідацію істориків, які займаються минувшиною півдня України: «Ми маємо намір після публікації видання «Наукова школа професора А. Аби розпочати проект «Дослідники історії Південної України…», принципово важливо було визначитись із тим, що ж, урешті-решт, варто розуміти під «Південною Україною» та інформацію про дослідження присвячені історії якого періоду доцільно включати до видання.

І тут ідеться зовсім не про формальне визначення територіальних і хронологічних рамок. Маю підстави констатувати, що на сьогодні співіснують декілька домінуючих підходів до окреслення географічних меж регіону.

І те, які саме підходи застосовуються, великою мірою корелюється з історичними періодами, до яких звертаються дослідники. Так, переважна більшість праць, сконцентрованих на вивченні часів до XVIII cт. Значно ширше використовуються ці терміни в роботах, які верхньою хронологічною межею «зачіпають» XVIII ст. У цьому контексті достатньо згадати хоча б дисертацію О. Шкрібітько «Господарська діяльність монастирів Степової України в XVI-XVIII ст.

Стешенко «Українська і російська історіографія заселення Степової України в XVI-XVIII ст. До речі, показово, що хоча обидві згадані праці були підготовлені під керівництвом В. Пірка, в останній під «Степовою Україною» розуміється вже дещо відмінна територія — «південна частина Луганської, майже вся Донецька, південна частина Харківської, Дніпропетровська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська та північна частина Херсонської і Запорізької областей».

Причому Н. Стешенко спеціально обумовлює, що до Степової України не входить Крим, оскільки до р. Тут же дослідниця зазначає, що в історіографії немає усталеної думки щодо узагальнювальної назви регіону, і стосовно Степової України також вживаються поняття «Південна Україна», «південь України», «південний край». Терміни «Південна Україна», «Степова Україна» екстраполюються на більш ранні, аніж XVIII ст.

У дослідженнях, що стосуються виключно XVIII — початку ХХ ст. При цьому географічні межі, у яких розглядається південноукраїнський регіон, тут різняться. Зокрема, доволі поширеним на сьогодні залишається формулювання, згідно з яким територіальні межі дослідження охоплюють землі Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній у кордонах інший варіант — р. Або ж щось на кшталт «Географічні межі дослідження окреслені у відповідності з вітчизняною історіографічною традицією й охоплюють територію Катеринославської, Херсонської та материкових повітів Таврійської губерній» до речі, одним із найсвіжіших прикладів звернення до відповідного визначення є докторська дисертація представника наукової школи А.

Бойка О. Приймака, захист якої має відбутись 30 вересня р. Згідно з іншим вельми поширеним підходом під «Південною Україною» розуміється територія все тих же Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній, але вже включаючи землі Кримського півострова.

У таких дослідженнях «Південна Україна» і «Степова Україна» часто розглядаються як тотожні поняття цікавим є формулювання в авторефераті дисертації В. Філаса ««Журнал Министерства государственных имуществ» як джерело з соціально-економічної історії Південної України», згідно з яким щодо Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній вживається термін «Південна Україна», під яким «розуміється степовий природно-історичний регіон» , причому тут не враховується, що гірський південь Кримського півострова навряд чи коректно характеризувати як «степовий».

Доволі обґрунтованим є дещо інший підхід, згідно з яким під «Південною Україною» розуміються, крім території трьох згадуваних вище губерній, і землі Південної Бессарабії Бессарабської області губернії. Як відомо, сучасна Одеська область, а саме її південно-західна частина, включає частину Південної Бессарабії.

Навігаційне меню

І саме науковці Одеси й Одещини є «флагманами», «промоутерами» такого підходу до визначення географічних меж Південної України. Вони, між іншим, наполягають, що підставами для цього є і спільна історична доля принаймні, на кількох історичних відрізках земель Південної Бессарабії та трьох південноукраїнських губерній, і сучасні політичні міркування.

Разом з тим, серед досліджень, присвячених XVIII — початку ХХ ст. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує концепція, згідно з якою південноукраїнський регіон залишався більш-менш однорідним тільки до останньої чверті ХІХ ст. В історичній ретроспективі Я. Утім, такий підхід не є єдиним у цьому контексті звернемо увагу хоча б на статтю з промовистою назвою «До проблеми визначення історико-етнографічних регіонів: Степове Побужжя»3.

Лиман (місто) — Вікіпедія

Наявність ознак сегментації Південної України за часів після визвольних змагань відбилась і на тому, що серед досліджень, присвячених м — м рр. надзвичайно потужними є блоки робіт з історії Донбасу, Криму та низки інших складових південноукраїнського регіону. Причому не всі їхні автори пишуть про таку приналежність відповідних земель до Південної України. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні.

Серія: Історія. Разом із тим, і чимало досліджень історії так званих «радянського» та «пострадянського» періодів територіально сконцентровані саме на «Південній Україні», що артикулюється і в їхніх назвах. Щоправда, склад територій, що розуміються під відповідним терміном, суттєво різниться, що зумовлюється, зокрема, і тим адміністративно-територіальним устроєм, що був актуальним станом на досліджуваний період.

Лише кілька прикладів. Кривко в дисертації «Земельні громади Південної України рр. Молдавська в дисертації «Обласні Ради депутатів у системі владних відносин радянського суспільства у рр. на прикладі південних областей УРСР » пише, що під південними областями УРСР розуміє Запорізьку, Миколаївську, Одеську, Херсонську, а з р. Отже, цілком виправдано більшість сучасних дослідників при визначенні змісту терміна «Південна Україна» враховує як певну історіографічну традицію, так і адміністративно-територіальний устрій, що був наявний у досліджуваний ними період.

Варто пристати до певної історіографічної традиції і при визначенні, що слід розуміти під «Південною Україною» у цьому проекті. Ураховуючи те, що й дослідники, які пишуть про південноукраїнські землі часів до XVIII ст. Не вважаючи за доцільне залишати поза межами досліджень з історії Південної України ні землі Кримського півострова, ні південно-західну частину сучасної Одещини, варто пристати до традиції, згідно з якою під «Південною Україною» розуміються землі Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній і Південної Бессарабії.

При цьому треба обумовити, що оскільки на сьогодні зазначені землі охоплюють і частину території Російської Федерації та Молдови, то під «Південною Україною» варто розуміти саме ті землі колишніх Катеринославської, Херсонської, Таврійської губерній і Південної Бессарабії, які зараз перебувають у кордонах України. Це територія Автономної Республіки Крим, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Дніпропетровської, Донецької областей і південно-східної частини Луганської області. Не менш важливим є питання про те, дослідження присвячені якій хронології мають увійти до «сфери інтересів» проекту «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник».

Уже є давно усталеною історіографічна традиція, згідно з якою рубіжним в історії земель, які сьогодні входять до складу Південної України, є XVIII ст. Адже саме тоді відбувалось приєднання значної частини земель регіону до складу Російської імперії; саме тоді розпочалася масова колонізація «Дикого Степу»; урешті-решт, саме тоді регіон став сприйматись як єдине ціле.

Проект “Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник”

Зважаючи на всі ці аргументи було б доцільно обмежитись саме дослідниками, що вивчали історію регіону з XVIII ст. Разом із тим, беззастережне обмеження такими хронологічними межами могло б сприйматись чи не як заперечення наявності історії південноукраїнських земель більш ранніх часів.

А історія-то була давньою і славною! Згадаймо хоча б про сумнівність твердження про відсутність міської традиції на півдні України до «цивілізаторської місії» Катерини ІІ. Адже ціла низка міст Криму небезпідставно відраховує свою історію ще з античності, коли на інших теперішніх українських землях до виникнення перших міст залишалось ще багато століть. І в історії низки з кримських міст до певної міри присутній континуітет, що і є однією з головних ознак при визначенні віку населеного пункту.

Та й землі Півдня поза межами Кримського півострова не можна розглядати як «Дике поле» до колонізації часів Катерини ІІ: певні міські традиції були й тут [ Константінова В. Урбанізація: південноукраїнський вимір роки. Мечникова, Годі й говорити про історію запорозького козацтва, яка розпочинається на Півдні аж ніяк не у XVIII ст. Обговорюючи відповідні питання з колегами «по цеху», мені доводилось чути думку: якщо говорити про південноукраїнський регіон як цілісність, то варто розглядати його історію саме з XVIII ст.

Разом з тим, так сталося, що нещодавно завдяки запрошенню до опонування на захисті докторської дисертації одного з представників наукової школи професора А. Бойка В. Андрєєва «Віктор Петров: інтелектуальна біографія» я звернув увагу на концепцію, яка до певної міри дає можливість поглянути на питання під дещо іншим кутом зору.

І у своїй дисертації, і у монографії [ Андрєєв В. Віктор Петров. Нариси інтелектуальної біографії вченого: Монографія. Андрєєв детально аналізує розроблену Віктором Петровим теорію епох, що характеризується як «своєрідна концепція історичного часу».

Лист на сайт

Згідно з нею історичний процес є дискретним, нелінійним, історія розвивається не еволюційним шляхом, не за висхідною, а завдяки зміщенню, розриву, зламу між епохами. Епоха ж, у свою чергу, — це самодостатній, «замкнений у собі» «відтинок часу», що усвідомлюється як структурна цілісність.


  • Лиман — Вікіпедія.
  • знайомства лесбіянки в Ромни Україна.
  • ?
  • серйозні сватання Бобровиця Україна;
  • Лиман (місто).
  • ;
  • знайомства для дорослих в Апостолове Україна.

Цілком логічно, що В. Андрєєв відмічає перегукування історіософської концепції В. Петрова з теоріями О. Шпенглера та А. Тойнбі, при цьому зауважуючи, що Віктор Платонович навряд був знайомий з працею останнього «Дослідження історії», що набула визнання лише в х роках. Андрєєв обґрунтовує висновок, що методологічні підходи В. Петрова багато в чому були суголосними з новітніми науковими теоріями, набагато випередили свій час і не втратили актуальності до сьогодні.

Відповідна концепція певною мірою може бути прикладена і до земель Південої України. І тоді можна говорити про те, що історія регіону насправді була історією зміни «самодостатніх епох», що заступали одна одну, часто протистаючи одна одній. У цьому контексті події того самого XVIII ст. можуть сприйматись як прояви зміщення, розриву, «переборювання», «протиставлення», зламу між епохами в історії регіону.

Прояви такого розриву, перерваності традицій можна знайти чи не в кожному аспекті історії Півдня відповідного періоду. Скажімо, якщо звернутись до вже згадуваного вище питання про наявність міської традиції в регіоні, то досить промовистим є спостереження В. Константінової: після падіння Нової Січі міста Півдня «засновувалися і розвивалися скоріше всупереч, аніж у продовження старих місцевих передусім козацьких традицій.